Економічна парадигма сучасної екологічної політики витоки І роль екологічної політики у розвитку суспільства - страница 4


Джерело: адаптовано [248, с. 695-697].


Оскільки в першій половині минулого століття природне навколишнє середовище не фігурувало в аналізі економічного зростання, то перспективи матеріального прогресу, на погляд А. Рендолла, виглядали досить оптимістично [622, c. 12]. У. Ростоу стверджував, що саме на стадіях досягнення суспільством розвиненості та масового споживання відбувається стабільне економічне зростання, тому що економічні, соціальні та політичні структури трансформуються в такий спосіб, що стабільні темпи зростання підтримуються регулярно [628, c. 9].

На початку 70-х років широкому науковому загалу стає зрозумілим, що саме економічна діяльність спричиняє екологічні конфлікти. Науковці визначають і систематизують екологічні обмеження, що лімітують економічне зростання. До них відносять: відходи та речовини, що забруднюють повітря і воду, які з’являються у процесі виробництва та споживання і мають тенденцію до збільшення при економічному зростанні; виснаження запасів невідновлюваних природних ресурсів (таких як нафта, газ, вугілля), що використовуються без обмеження у сучасному виробництві, але можуть зникнути у майбутньому; екстремальні і несприятливі умови для відтворення флори і фауни, втрата генетичного різноманіття, що призводить до нестабільності виробництва, особливо у сільському господарстві; погіршення стану довкілля, що знижує якість середовища, в якому існує людина, а отже, знижує стабільність відтворення трудових ресурсів [641, c. 13].

Науковці Світового інституту ресурсів та Міжнародного інституту довкілля та розвитку дійшли висновку, що у світі відбуваються якісні зміни стану природного навколишнього середовища, які у подальшому негативно вплинуть на матеріальний добробут, економічний та соціальний розвиток суспільства, а особливо – на якість життя людей [641, c. 18]. Такі прогнози зумовили пожвавлення дебатів про перспективи економічного зростання. Релевантна наукова дискусія відбувається у двох напрямах: ймовірному (зростаюча економічна система потребує невичерпаних природних ресурсів) та бажаному (необхідно, щоб економічне зростання не знизило якості життя). Аргументами на користь подальшого економічного зростання є теоретичні докази того, що саме воно дозволяє здійснити нові програми, наприклад щодо боротьби з бідністю та забрудненням довкілля без падіння існуючого рівня споживання, скорочення обсягів інвестицій та виробництва суспільних благ, і що саме економічне зростання полегшує вирішення проблеми обмеженості ресурсів [235, c. 381; 592, c. 195].

У 90-х роках відбулася зміна в розумінні і трактуванні традиційних моделей економічного зростання. Якщо попередні економічні моделі були орієнтовані на вкладення капіталу в техніку, технології, інфраструктуру, що забезпечували збільшення доходу, то сучасні концепції розглядають системи, в яких економічну діяльність пов’язано з необхідністю підтримувати рівновагу екологічних систем і використовувати природні ресурси на мінімально критичному рівні. При цьому зміщується акцент з економічного зростання на економічний розвиток. Якщо економічне зростання передбачало збільшення протягом певного часу рівня реального валового національного продукту або споживання на душу населення, то економічний розвиток визначає процес, спрямований на досягнення не тільки економічних, але й певних соціальних цілей, серед яких освіта, охорона здоров’я, загальна якість життя і зміни, які призводять до покращання або прогресу [617, c. 42].

Особлива увага в новітніх теоретичних розробках приділяється сталості, що визначається як певні відносини між динамічними економічними системами та більшими за них екологічними системами, при яких існування людства може продовжуватися нескінченно, суспільство досягає матеріального благополуччя, і його культура розвивається. Ефекти від економічної діяльності залишаються в межах, які не дозволяють знищити різноманіття, комплексність та функції систем, які підтримують життя [573, c. 8-9].

Науковці акцентують на відмінності сталого розвитку від стабільного зростання. Згідно з науковими концепціями, прийнятими у 80-х роках, стабільне зростання передбачає мінімальні коливання бізнес-циклу і підтримання максимальних темпів зростання внутрішнього валового продукту, тобто стосується лише економічних процесів [643, c. 6]. Сталий розвиток є процесом суспільного розвитку, при якому природні ресурси не виснажуються, підтримуються екологічні процеси і функції і не порушується цілісність екосистем [647, c. 14]. Навколишнє природне середовище займає центральне місце в економіці і розглядається як частина системи, що підтримує існування суспільства. Сталий розвиток забезпечує зростання або підтримання матеріального достатку людства протягом тривалого часу. При цьому задоволення потреб сучасного покоління не зачіпає інтереси майбутніх поколінь [617, c. 7-9; 637, c. 126-127]. Економічне зростання підтримується як політична мета тільки тоді, якщо воно сумісне з довгостроковою глобальною сталістю [572, c. 331-332]. Отже, очевидним є те, що макроекономічні цілі суспільства змінюються. За останні півстоліття трансформація цілей відбувалася від економічного зростання до сталого розвитку (рис.1.5).



Рис. 1.5. Трансформація макроекономічних цілей суспільства

Джерело: власні дослідження.


Аналізуючи основні положення концепції сталого розвитку, можна зробити узагальнення, що сталий розвиток передбачає обов’язкове досягнення сталості в економічній, екологічній і соціальній системах. Оскільки сталість можна визначити як певні суспільні відносини, за яких не виснажуються природні ресурси і не порушується цілісність екосистем, а матеріальний та соціальний добробут людства постійно підтримується, то логічним буде висновок, що сталість є таким особливим станом екологічної, економічної і соціальної систем, при якому їх цілі співпадають. Крім того, сталість не суперечить цілям екологічної політики, які визначаються екологічними потребами суспільства, і навіть, навпаки, сприяє їх задоволенню. Тому сталість може бути запропонована як макроекономічна ціль, яка замістить зростання ВНП і стане відправним пунктом у подальшому розвитку суспільства.

Доказ того, що саме сталість є перспективною макроекономічною ціллю суспільства, ґрунтується на дослідженні взаємозв’язків між екологічною, економічною і соціальною системами. Дослідники визнають, що екологічні, економічні і соціальні процеси є подібними. Певні принципи еволюції характерні як для екологічних, так і для економічних і соціальних систем. Між названими системами існує так звана ко-еволюція, яка передбачає сумісний, взаємопов’язаний розвиток [589, c. 59, 69]. На наш погляд, взаємозв’язки між цими системами можна представити схематично (рис. 1.6).




Рис.1.6. Взаємозв’язки екологічної, економічної

і соціальної систем

Джерело: власні дослідження.


Наведена схема є дещо спрощеною, тому що розміщена на площині. У реальності функціонування екологічної, економічної та соціальної систем відбувається у багатовекторному просторі шляхом складної і динамічної взаємодії всіх елементів цих систем. Між системами існують постійні прямі і зворотні зв’язки. Екологічна, економічна і соціальна системи не мають чітко визначених меж, які відокремлювали б одну від іншої. Завжди існували й існуватимуть сфери, в яких відбувається їх взаємне накладання та взаємне проникнення.

Е. Б. Барб’є та Ф. Хінтербергер, вивчаючи залежності між цими системами, дісталися висновку, що всі три системи є нестабільними і між цілями систем існує конфлікт. Оскільки неможливо досягти максимуму цілей всіх трьох систем водночас, науковці запропонували визначити ціль-пріоритет, яка визначатиме стратегію розвитку суспільства. При цьому для забезпечення сталого розвитку мають бути обрані цілі, які є об’єднуючими (інтегруючими), взаємопов’язаними і знаходяться в зоні перетину екологічних, економічних і соціальних систем (рис.1.7) [589, c. 59, 69].



Рис. 1.7. Сталий розвиток екологічної, економічної

та соціальної систем


Джерело: адаптовано [591, с. 25].


Отже, логічним буде припущення, що сталість і є тією ціллю-пріоритетом, досягнути якої прагнутиме суспільство, трансформуючи інші цілі (підціллі) економічної і соціальної систем.

Однак слід зазначити, що орієнтація суспільного розвитку на досягнення сталості нині має дещо декларативний характер. Практична реалізація заходів екологічної політики стримується певними чинниками, серед яких на першому плані – невирішеність проблем, пов’язаних з економічним зростанням: інфляцією, безробіттям, бідністю і соціальною нерівністю. Крім того, продовжується погіршення стану довкілля та здоров’я людей, виснаження природних ресурсів, знищення флори та фауни. Ці проблеми залишаються до кінця не вирішеними як у розвинених країнах світу, так і в тих, що розвиваються, незважаючи на неухильне зростання валового національного продукту і на те, що подальший розвиток економіки розглядається урядами багатьох країн як реальна можливість забезпечити виживання людства та його соціальний прогрес. Стає зрозумілим, що уникнення дилемного характеру взаємовідносин між екологічною, економічною та соціальною системами і вироблення способів узгодження економічного зростання із сталістю цих систем є важливою передумовою досягнення цілей екологічної політики.

Відомо, що концепція сталого розвитку виникла на підґрунті економіки навколишнього середовища – науки, яку, зазвичай, вважали складовою мікроекономіки. Подальший розвиток концепції сталого розвитку призвів до постановки питань, вирішення яких вимагає макроекономічних підходів, тому що практична реалізація цілей, досягнення яких забезпечує сталий розвиток суспільства, має охоплювати:

демографічні перетворення, щоб забезпечити сталий рівень населення;

економічні перетворення, які б передбачали перерозподіл ресурсів;

енергетичні перетворення, щоб ефективність виробництва досягалася з мінімальною шкодою для природного навколишнього середовища;

перехід від невідновлюваних природних ресурсів до відновлюваних;

політичні перетворення, спрямовані на досягнення глобальної угоди на засадах компліментарності цілей [643, c. 6; 613, c. 59].

Сталий рівень населення передбачає саме таку кількість населення в країні, яка не створює тиску на природне навколишнє середовище і не стимулює подальше збільшення масштабів виробництва і споживання. Економічні перетворення мають спрямовуватися на реструктуризацію економіки, в основі якої має бути поєднання екологічних можливостей з економічними потребами. Енергетичні перетворення повинні забезпечити технологічні зміни, за яких відбувалося б мінімальне забруднення довкілля і мінімальне використання ресурсів біосфери. Ці перетворення мають передувати процесу переходу від невідновлювальних до відновлювальних ресурсів і мінімальному використанню останніх, тобто до сталого використання ресурсів. Політичні зміни мають бути спрямовані на перехід всіх держав світу до гармонійного співіснування, збалансованого стану їх економічних, соціальних та екологічних систем [643, c. 6].

Однак необхідні перетворення не відбуваються, і основною причиною цього явища є те, що традиційна макроекономіка залишилася індиферентною до енвайроменталістичних проблем. Р. Майкселл, зазначає, що «в макроекономічному аналізі на сьогодні домінуючими є визначення джерел економічного зростання, структури виробництва, ролі торгівлі та іноземних інвестицій, технологічного прогресу та вкладень капіталу у зростання, а також впливу фіскальної, монетарної, іноземної та торгової політики на економічну діяльність. Наукові пропозиції та практичні рекомендації щодо досягнення сталого розвитку стосуються лише мікроекономічних аспектів» [604, c. 141].

Наукові кола визнають необхідність формування нової економічної науки, яка має вивчати зв’язок макроекономічних та екологічних проблем та сприяти обґрунтуванню теоретичних засад досягнення сучасних цілей як економічної, так і екологічної політики. Р. Майкселл вважає, що сучасні наукові трактати щодо стійкого розвитку повинні інтегрувати макроекономіку традиційного розвитку з важливими аспектами захисту довкілля [604, c. 141]. Г. Дейлі обґрунтовує необхідність створення макроекономіки навколишнього середовища (англ. мовою – Environmental Macroeconomics), предметом якої є «фізичний обмін між екологічною системою та її економічною підсистемою» [576, c. 35]. Р. Костанза, Г. Дейлі та Дж. Бартоломео називають нову галузь дослідження, що охоплюватиме взаємовідносини між екологічною та економічною системами, екологічною економікою (англ. мовою – Ecological Economics) [573, c. 3]. Підтримуючи також ідею створення нової наукової галузі, вважаємо, що предметом її дослідження мають стати суспільні відносини, що забезпечують узгодженість економічного розвитку зі сталістю екологічних, економічних та соціальних систем.

Узагальнення наукових пропозицій щодо досягнення сталості в екологічних, економічних та соціальних системах дає можливість змоделювати певний алгоритм цього процесу, який охоплюватиме: 1) визнання взаємозв’язків між екологічною, економічною та соціальною системами як важливої концептуальної основи макроекономічного аналізу; 2) визначення обсягів обмінних потоків між екологічною та економічною системами та вибір способу їх вимірювання; 3) вибір теоретичної засад для обґрунтування оптимальних розмірів економічної системи стосовно екосистеми.

Трансформування проблеми економічного зростання у проблему досягнення екологічної, економічної і соціальної сталості, в свою чергу, зумовлює необхідність переосмислення традиційних чинників економічного зростання, а саме:

чинників пропозиції (кількість і якість природних і трудових ресурсів, обсяг основного капіталу, технологія), які визначають фізичні можливості економіки щодо зростання;

чинників попиту, які забезпечують повне використання обсягу ресурсів і обумовлюють підвищення рівня сукупних витрат;

чинників розподілу, які відповідають за найбільш раціональне використання ресурсів в економіці.

Природні ресурси як фактор, що впливає на обсяги ВНП, визнавався і визнається далеко не всіма вченими. Наукові погляди щодо ролі природних ресурсів у виробництві та створенні матеріальних благ діаметрально протилежні. Наприклад, К. Макконнелл і С. Брю вважають, що «немає ніякого сумніву, що значні запаси різноманітних природних ресурсів, якими володіють США, зробили вагомий внесок в економічне зростання країни» [235, c. 387]. Такої ж думки дотримується Р. Барлогу [556, c. 1]. Е. Ф. Деніссон, навпаки, серед чинників, що вплинули на зростання національного доходу США у 1929-1982 рр., взагалі не виділяє природних ресурсів, пояснюючи це тим, що, наприклад, у використанні земельних ресурсів, на відміну від затрат праці та капіталу, не відбулося ніяких змін, які б могли вплинути на темпи зростання реального доходу, тому що розміри земель постійні, а зміни в їх якості не такі вже і значні [235, c. 387].

Р. Костанза, Г. Дейлі, Дж. Бартоломео підтверджують факт невизнання ролі природних ресурсів макроекономічною наукою. Зокрема, Г. Дейлі зазначає: «У макроекономіці під ресурсами розуміють лише працю та капітал, які разом з ефективністю розглядаються як чинники зростання НВП. Природні ресурси не враховуються, зростання ВНП вважається незалежним від них... Навіть якщо природні ресурси (R) включають до традиційної виробничої функції, яка описує сукупне виробництво Y = f (K, L), і їх розглядають як необхідну складову виробництва, все одно їх кількість може бути як завгодно малою. Наприклад, у функції Кобба-Дугласа R буде дорівнювати нулю при постійному випуску продукції Y, якщо збільшувати капітал (K) та працю (L) у компенсаційній формі» [576, c. 33-34]. Такий підхід, за висновком Р. Костанза, провокує те, що ресурсна база розглядається як необмежена завдяки технологічному прогресу та нескінченній її заміні [573, c. 4].

Природні ресурси як чинник, що впливає на обсяги виробництва, стали враховувати лише у наукових працях, присвячених проблемам економіки навколишнього середовища. А. Рендолл вказує, що впродовж останніх двох століть економічний прогрес та високий життєвий стандарт були досягнуті значною мірою завдяки енергетичним ресурсам (вугіллю, нафті, газу). І відповідь на запитання, чи зможе суспільство, використовуючи вичерпні природні ресурси, підтримувати свої життєві стандарти, залежить, головним чином, від темпів технологічних інновацій та замінності природних ресурсів капіталом [622, c. 12, 303]. Дж. Сенека та М. Таусіг визнають, що економічне зростання США супроводжувалося збільшенням попиту на природні ресурси [630, c. 121]. П. Ніджкемп наголошує, що споживання енергії і загальний економічний розвиток є взаємозалежні: чим вище валовий національний продукт нації, тим вище її загальне споживання енергії [608, c. 244]. Т. Тітенберг до виробничої функції включає такі перемінні як енергію (Е) та сировинні матеріали (М) [639, c. 417].

Підтримуючи і розвиваючи дискусію щодо ролі природних ресурсів у створенні матеріальних благ та подальшому економічному зростанні, варто зробити такі узагальнення:

1. Очевидним є те, що використання природних ресурсів є обов’язковою умовою економічного прогресу людства. Підтвердженням цього можуть бути розрахунки науковців, які стверджують, що для досягнення річного обсягу виробництва матеріальних благ, досягнутого у США, в решті країн світу потрібно буде використати у 75 разів більше заліза та свинцю, у 100 разів більше міді, 250 разів більше олова, ніж споживається в цілому зараз у світовому виробництві [557, c. 27].

2. Потрібно погодитися з науковою позицією, що в основі процесу створення суспільних благ лежать фізичні закони, відповідно до яких експоненціальне, тобто безкінечне зростання будь-чого, в т. ч. ВНП, є неможливим. Матеріальні блага, до яких належать й споживчі товари, створюються з енергетичних та сировинних ресурсів, які є обмеженими у фізичному світі [557, c. 25]. Отже, зростання ВНП за умов обмежених обсягів ресурсів навіть при технологічному прогресі є нереальним.

3. Зміна структури ВНП може і навіть повинна відбуватися у напрямі, що дозволяє припинити експлуатацію невідновлюваних ресурсів або звести до мінімуму використання тих ресурсів, темпи відновлення яких значно нижчі за темпи їх споживання. Але саме такі перетворення необхідні для досягнення сталості. У цьому контексті можна вважати справедливим бачення розвитку суспільства необмеженим, тому що він полягатиме «у творчому (інтелектуальному) потенціалі людства, зокрема, створенні нових прогресивних технологій високої ефективності» [406, c. 78]. За таких умов окремі природні ресурси перестають бути визначальними у досягненні економічного прогресу, але їх роль у підтриманні і функціонуванні екологічних систем не змінюється.

Аналіз чинників, що впливають на попит, пропозицію та розподіл матеріальних благ у суспільстві, щодо їх відповідності цілям сучасної екологічної політики потребує, насамперед, певних методологічних уточнень масштабів дослідження. У традиційній макроекономіці економічну систему вважають закритою, якщо країна не бере участі у міжнародній торгівлі, відкритою – якщо країна здійснює міжнародну торгівлю. Світову економіку в планетарному масштабі розглядають як закриту економічну систему [248, c. 284, 294]. Г. Дейлі зазначає, що з макропозицій економіка є ізольованою системою, в якій немає обміну речовини та енергії з навколишнім середовищем, а обмін вартостей відбувається між фірмами та домогосподарствами у закритому замкненому колі. Насправді ж економіка є відкритою системою, яка з одного боку обмежується і стримується природним навколишнім середовищем, з іншого – підтримується ним [576, c. 33, 40-41]. Такої ж думки дотримується і російський вчений Б. Ф. Прикін, який пропонує включати до економіки, як відкритої системи, всі ефекти, що пов’язані як з природним обміном, так і штучними процесами отримання благ для людини [406, c. 46 ].

Поділяючи погляди дослідників про відкритість економічної системи, що практично означає визнання постійних взаємозв’язків системи з її середовищем, наголошуємо на важливості розширення границі дослідження у аналізі чинників, що впливають на попит, пропозицію і розподіл матеріальних благ, та розгляду їх з урахуванням взаємовпливів екологічної, економічної та соціальної систем. Таку зміну масштабу досліджень можна вважати цілком прийнятною і обґрунтованою, адже аналіз названих систем відбуватиметься в межах єдиної макросистеми, елементами якої вони є і право на існування якої доведено у параграфі 1.1.

На необхідність врахування взаємозв’язків між екологічною та економічною системою звертали увагу вчені, які займалися енвайронменталістичними проблемами, серед них Г. Дейлі, Р. Костанза, М. Д. Янг, Ван Дер Берг та Ван Дер Страатен [576, c. 35; 572, c. 333; 647, c. 3-10; 561, c. 213]. Р. Костанза застерігав, що ігнорування цих взаємозв’язків може призвести до теоретичних помилок [572, c. 333]. Проте питання взаємозв’язків природного навколишнього середовища та економічної діяльності є складним та дискусійним. Досі не існує єдиного погляду щодо масштабу та рівня абстрагування при аналізі взаємозв’язків цих систем.

Б. Нортон вважає, що вибір того чи іншого масштабу дослідження має визначатися цілями, яких необхідно досягти [610, c. 110]. Такий підхід слід вважати цілком правомірним. Отже, зважаючи на те що макроекономічною цілю є досягнення сталості екологічної, економічної та соціальної системи, доречним буде дослідження цих систем як взаємопов’язаних та взаємозалежних одна від одної. Але такий підхід потребує додаткового вивчення залежностей між довкіллям, економічною та соціальною системами.

Що стосується вибору способу, за допомогою якого можна було б охарактеризувати взаємозв’язки екологічної та економічної системи, то сьогодні вченими практикуються, як мінімум, чотири різних підходи до характеристики еколого-економічних процесів. Серед них:

визначення допустимого рівня економічної активності з погляду обмежень, які накладає необхідність збереження навколишнього природного середовища;

визначення витрат, які необхідні для забезпечення екологічних стандартів;

характеристика екологічних функцій з використанням економічної та грошової оцінки благ та послуг, які надаються екосистемою, а також ефектів, збитків, шкоди, пов’язаних з довкіллям;

дослідження фізичних та матеріальних взаємозв’язків екологічної та економічної систем [561, c. 213].

Перший підхід передбачає визначення матеріально-економічних зв’язків між витратами і випуском продукції в різних галузях, а також встановлення рівня виснаженості природних ресурсів та рівня забруднення довкілля залежно від обсягів випуску продукції. Незважаючи на те що за допомогою цього методу встановлюють екологічні ліміти, його не рекомендують використовувати у дослідженнях, які охоплюють довготривалий період, адже у навколишньому природному середовищі можуть відбутися зміни, які вимагатимуть інших обмежень.

Другий підхід дає можливість підрахувати витрати на запобігання забруднення довкілля та порівняти їх у динаміці з доходами, які були отримані від заходів, пов’язаних із захистом природного навколишнього середовища. За його допомогою визначають оптимальний рівень взаємозв’язків між довкіллям та економічною системою з позицій економічної ефективності на мікрорівні (максимізація доходів або мінімізація витрат) та макрорівні (максимізація суспільного добробуту). По’єднання цього підходу з першим дає можливість моделювати оптимальний рівень еколого-економічних зв’язків з урахуванням певних екологічних обмежень. Це створює теоретичне підґрунтя для побудови моделі, спрямованої на оптимізацію взаємозв’язків економічної та екологічної систем, з включенням до неї таких фінансових регуляторів, як податки, субсидії тощо. Але у довгостроковому періоді цей метод вважається недієвим.

Третій підхід полягає в характеристиці еколого-економічних зв’язків за допомогою функції природного навколишнього середовища та їх зміни. Слід зауважити, що з використанням цього способу виникають певні складності, пов’язані з ідентифікацією функцій екологічної системи та їх оцінкою. Де Грут описав тридцять сім енвайронменталістичних функцій, які було згруповано у чотири типи: регулятивні, постачальні, виробничі та інформаційні. Д. Пірс, Р. Тернер та П. Екінз виділяють функції природного навколишнього середовища трьох типів: забезпечення ресурсами економічних систем, абсорбція (поглинання) відходів людської діяльності; забезпечення енвайронменталістичних функцій незалежно або взаємозалежно з людською діяльністю [580, c. 32; 614, c. 145; 643, c. 10]. Хоча ці класифікації не суперечать одна іншій, але все ж таки передбачають різний масштаб дослідження.

Стосовно питання оцінки функцій екологічної системи теж немає абсолютної визначеності. По-перше, існує думка, що оцінка функцій навколишнього середовища не є необхідною і, взагалі, її потрібно уникати, тому що неможливо оцінити вартість людського життя, естетичну насолоду від довкілля та багато інших незбагненних для людини речей, пов’язаних з довкіллям. Науковці, які дотримаються іншого погляду, аргументують необхідність оцінки навколишнього середовища тим, що блага та послуги, які надаються екологічною системою, можуть сприйматися як безкоштовні, що призводитиме до хибної екологічної та економічної політики [572, c. 333]. По-друге, існує досить різноманітний економічний інструментарій, за допомогою якого оцінюють як окремі частини довкілля, невеликі ізольовані екосистеми, так і окремі екологічні проблеми (наприклад, зникнення природних територій тощо). Теоретичним підґрунтям для грошової оцінки вартості навколишнього природного середовища слугує традиційна концепція вартості як виразу преференцій людини, яка має відповідну назву, а саме «бажання платити» (англ. мовою WTP – willing to pay). Її суть полягає в тому, що інформація про витрати, які люди згодні нести за отримання різних енвайронменталістичних благ та послуг, є основою для грошової оцінки функцій екологічної системи. Індивідуальні преференції щодо благ, пов’язаних з використанням довкілля, визначаються товарами, що надходять в індивідуальне споживання. На основі концепції WTP запропоновано два способи оцінки довкілля: метод затрат на подорожі (оцінюють рекреаційну цінність відповідних територій, аналізуючи витрати на подорож – бензин, спортивний одяг тощо); метод гедоністичної оцінки (оцінюється екологічний стан місцевості при продажу житлових будинків) [558, c. 192, 234].

Для оцінки функцій природного навколишнього середовища також застосовують спосіб, який ґрунтується на теорії екологічної вартості і спрямований на визначення фізичної, хімічної та біологічної ролі екосистеми [572, c. 334-336]. Розробка названих методів оцінок сприяла появі різних понять вартості довкілля, характеристика яких наведена в табл. 1.4.

^ Таблиця 1.4

Концепції вартості довкілля в тлумаченні

відомих економістів-енвайронменталістів

Види вартості довкілля

Суть концепції

Вчені (рік)
^ Корисна вартість
Вартість використання продуктів та послуг довкілля, які можуть забезпечити як сучасну, так і майбутню користь (отримання ділової деревини, можливість активних прогулянок на свіжому повітрі)
^ Барлетт (1984)

Опційна вартість

Плата за впевненість, що природними ресурсами можна буде користуватися у майбутньому. Складається з плати за очікуване користування послугами та благами довкілля й додаткової оплати (премії) за визначеність щодо користування благами природи у майбутньому та цін на такі блага та послуги

Грінлі (1981),

Бішоп (1982),

Брукшерр (1983)

Квазіопційна вартість

Плата за додаткову інформацію щодо запобігання можливої шкоди при використанні природних ресурсів (зникнення певних видів тварин та рослин, знищення у великих масштабах лісів)

Ероу та Фішер (1974), Конрад (1980)

Екзистенційна вартість

Плата за те, що природне навколишнє середовище існує не залежно від наміру щодо його використання

Рендолл та Столл (1980)

Контриб’юторна вартість

Відноситься до непрямої ролі елементів екологічної системи у підтримці екологічних процесів, що забезпечують користь, яку можна отримати від довкілля (якість повітря та води, підтримання генетичного різноманіття, біологічного кругообігу тощо)

Констанца (1984)

1373846412168283.html
1373982483565711.html
1374062939327690.html
1374110825102931.html
1374201468378622.html